Традиції народних умільців повинні жити у наступних поколіннях українців

Євдокія Степанівна Усик зі Свічківки, що на Черкащині, має чималу родину. Двоє дітей, четверо онуків і аж троє правнуків – усіх їх жінка називає своїм великим щастям. Сама, згадує, з багатодітної родини – у неї було семеро братиків і сестричок – Євдокія Степанівна говорить, що ніколи життя у селі не було легким. І розрадою жінок від важкої роботи найчастіше було рукоділля. Так у її родині майже всі жінки володіли прийомами традиційного для українців художнього промислу – вишивки.

Євдокія Усик, майстриня художньої вишивки, село Свічківка, Черкащина

• І бабуся моя вишивала. І мама вишивала. І мене навчили. Бабуся наша взагалі унікальною людиною була – скільки всього знала, і намагалась свої знання нам передавати. Від неї я навчилась не лише вишивати, а й в’язати. Взагалі хочу сказати, що у часи мого дитинства рукоділля у селах було дуже популярне, практично у кожній хаті була своя майстриня. Роботящий народ, ні хвилин не сидів без діла.

Передала Євдокія Степанівна своє вміння далі у поколінні – її дочка і онучка вишивають. Для рідних і близьких, для знайомих та друзів і просто для радості людям – такий принцип сповідує майстриня у своїй роботі. «Які там гроші?! Я ж для щастя людям вишиваю», – говорить Євдокія Степанівна.

Євдокія Усик, майстриня художньої вишивки, село Свічківка, Черкащина

• От ви принесе мені матеріал – і я вам вишию сорочку. Безкоштовно – бо як же можна брати за таке гроші? Отак приходять люди і для них роблю, радість дарую. Скільки я вже роздала усього – і рушники, і сорочки, і напірники для подушок. І вдячність людей – то найкраща плата. А гроші – хай їм. Через них все зло на землі.